Епоха Польської Народної Республіки (ПНР) запам’яталась вроцлавцям старшого віку як час негараздів, пропагандистської брехні й тілесних покарань. Діти були особливо вразливими до несправедливості, яка чинилася. Вони не могли захистити себе від гноблення. Очевидці з нашого регіону згадують, що шкільна реальність часто нагадувала виправну колонію. Далі на wroclaw.one ми пригадаємо, що як виглядала шкільна освіта в ПНР і як це позначилось на поколінні, яке її застало.
Тілесні покарання в школах ПНР: згадують очевидці
Шмагання та інші види тілесних покарань батьки й учителі використовували з давніх-давен. Наприклад, збереглися численні свідчення про це за часів Середньовіччя. У 19 столітті в Польщі тілесні покарання теж широко використовувались, бо вважалося, що по-іншому дисципліни не досягти. У 1860–1870-х роках влада, яка контролювала польські території, скасувала їх у межах реформ освіти. Але комуністи в середині 20 століття повернули побиття як виховний метод, зокрема й у Вроцлаві, який повернувся під юрисдикцію Варшави в другій половині 1940-х.
Арсенал тілесних покарань, які застосовувалися в школах часів ПНР, був доволі багатим. Він не обмежувався символічним потиличником чи легким ударом лінійки по руках, адже деякі педагоги буквально впивалися своєю владою над беззахисними дітьми. Були й учителі зі шляхетнішими поглядами, які активно боролися за зміни, але інші повністю підтримували ідеологію приниження, про що згадують очевидці в цій статті.
Школа Вроцлава в 1950–1960-х роках: поширені знаряддя для катувань непокірних
Учень вроцлавської школи 1963 року випуску згадує, що одна вчителька любила бити дітей, яких вважала винними в чомусь, дерев’яним пеналом по руках. Вона лупцювала ним із такою силою, що він міг розпастися на шматки. Але цікаво, що діти покірно простягали руки. Хтось тремтів зі страху, хтось мовчки ненавидів, але насильство було поширеним навіть удома, тому малечі не було в кого шукати захисту. Залишалося просто терпіти.
Спеціального знаряддя для побоїв педагоги не мали. Але в моменти особливої люті вчителі тягнулися до перших-ліпших підручних предметів – указок, книг, лінійок. Також вони ставили порушників на мішки з горохом.
Інша учениця, яка завершила навчання в 1965-му, з жахом згадує вчительку з математики, яка мала величезну дерев’яну лінійку. Навіть за криво зав’язаний фартух, а тим більше – за щось серйозніше, можна було отримати по пальцях, подекуди так сильно, що руки боліли ще близько години. Навіть у перервах потрібно було мовчки ходити парами по колу, при цьому не дозволялося залишати шеренгу. Учителька йшла поруч у коридорі, контролюючи це.
Випускниця 1971 року, згадала свою дитячу травму – перший клас початкової школи. Учителька била дерев’яним кілком тих, хто не хотів стояти рівно під час збору після дзвінка біля класної кімнати. Для дівчинки, чия мама не практикувала насильство вдома, а сама була вчителькою польської мови, це стало шоком. Вона кричала, що більше не повернеться до класу.
Як бачимо, була поширена віра в те, що не буває дисципліни та послуху без ударів. А з боку дітей були заборонені навіть будь-які жести для самозахисту.
Шкільна освіта в ПНР в 1970–1980-х роках: справжня мета указки
Вроцлав 1970–1980-х. Учителька з географії активно використовує указку. Але не лише для того, щоб показати потрібне місце на мапі чи глобусі, а як палицю для ударів по руках чи сідницях. Одного разу вона так сильно вдарила по спині високого хлопця (майже два метри зросту), що указка зламалася. Хлопець схопив уламок указки, який учителька ще тримала в руках, і легенько її відштовхнув. Після цього вчителька намагалася роздути скандал, звинувативши учня в насильстві проти неї. Дирекція школи розслідувала ситуацію, проводячи допити.
Також учні з Вроцлава згадують інші види приниження в школі часів ПНР. Зокрема, були поширені такі покарання, як лавка для віслюків, стояння в кутку чи на колінах. Ці методи били по гідності людини й породжували проблеми зі впевненістю в собі. Рештки цього явища спостерігалися навіть у 1990-х, бо менталітет педагогів старої школи змінювався нешвидко.
Дрес-код, атрибути та пропаганда в комуністичній освіті часів ПНР
Інший вроцлавський сайт згадує, який у школах ПНР був дрес-код, які атрибути та яку ідеологію пропагували вчителі. Наприклад, у всіх школярів обов’язковими були ранці, змінне взуття, а в дівчат – бантики та фартушки. Ось які ще елементи шкільництва в ПНР вроцлавці згадують найчастіше:
- Шкільні збори та урочистості – офіційні заходи, часто з ідеологічним ухилом, де учнів шикували та виголошували патріотичні промови.
- Уроки щосуботи – до 1970-х 6-денка була обов’язковою.
- Шкільні каси заощаджень – програма, яка, як вважалося, привчала дітей відкладати гроші.
- Мінлива шкільна мода – часті зміни популярного одягу, зачісок чи аксесуарів серед учнів.
- Стрибки через гумку – популярна гра, у якій найчастіше брали участь дівчата.
- Збір макулатури – класи змагалися, хто принесе більше паперу для перероблення. Іноді жертвами ставали дефіцитні телефонні довідники.
- Пропагандистські гасла, що прославляли соціалістичний лад, були розвішані на стінах шкіл.
- Обов’язкові уроки російської мови.
- Шкільні їдальні – у меню часто були дешеві продукти, як-от мортаделла та рідкий кисіль на десерт.
Емоції викликають і щеплення, і візити до стоматолога, і спільне зважування. В атрибутах школяра багато що змінювалося залежно від прогресу: чорнильниці, потім пенали з приладдям, яке відповідало вимогам часу.
У 1980-х роках шкільні фартухи в ПНР шили з синтетичних матеріалів, які мали низьку повітропроникність, через що учні часто потіли. Це було щось на кшталт нейлону або поліестеру, тому іноді матеріал називали пластиком.
Також поширеними були щитки – емблеми з номером школи, які учні мали носити на лівому рукаві. Їх зазвичай пришивали, але деякі учні хитрували й прикріплювали їх шпилькою, щоб знімати в позашкільний час.
Шкільна освіта в ПНР на прикладі школи № 45
Після Другої світової війни у Вроцлаві, під час відновлення міста, почалася масштабна реорганізація освіти. Столиця Нижньої Сілезії потребувала нових навчальних закладів для польськомовного населення. Розгляньмо це на прикладі школи № 45, яка офіційно розпочала роботу 1 серпня 1948 року, у річницю Варшавського повстання. Будівля, яка під час війни використовувалася як об’єкт примусової праці, перетворилася на освітній осередок.
У період Польської Народної Республіки школа, як і інші освітні установи, підпорядковувалася державній програмі, що передбачала ідеологічне виховання учнів. В освітнього закладу з’явилися обов’язкові атрибути, характерні для соціалістичної освіти: портрети партійних лідерів, пропагандистські гасла й уроки російської мови. Крім того, тут активно підтримували фізичну культуру, що знайшло відображення у великій спортивній інфраструктурі школи № 45 – спортзалах, майданчиках і просторому подвір’ї.
Хоча будівля школи мала трагічну історію, у 1976 році вона перегорнула одну свою сторінку, щоб відкрилася інша. Розпочався період вшанування пам’яті жінок, які постраждали під час війни, відтоді зміцнювалася традиція встановлення пам’ятних дощок та організації зустрічей із ветеранами. Це було частиною державної політики історичної пам’яті. Тому школа не обмежувалася лише виконанням освітньої функції, а стала місцем формування суспільної свідомості в дусі офіційної інтерпретації минулого.