Едуард Бухнер належить до тієї інтелігенції, яка оточувала місто Вроцлав протягом багатьох років, пише сайт wroclaw.one. Саме на початку ХХ століття Вроцлав став столицею винахідників, науковців та нобелівських лауреатів.
В основному це було зумовлено тим, що Вроцлавський університет належав до престижних навчальних закладів Європи, у якому працювали фахівці зі світовими іменами. Важко уявити, але місто Вроцлав славиться одинадцятьма нобелівськими лауреатами різних галузей науки, серед яких і Едуард Бухнер.
Батько хотів бізнесмена
Народився Едуард Бухнер 20 травня 1860 року у Мюнхені. Батько Едуарда був знатним у місті лікарем та професором судової медицини. Не дивлячись на медичну освіту, Ернст Бухнер не хотів, аби сини (в Едуарда був ще старший брат) продовжували вчитися медицині й розповідав про успіхи у бізнес-сфері.
Малого Едуарда Бухнера батько бачив у роботі з комерцією. Неодноразово повчав, що науковців ніхто не цінує, а заробити собі можна буде хіба що на їжу. Хоча у ті часи світ почав стрімко розвиватися і наукові галузі все більше стали цінуватися.
Та побачити свого сина Едуарда дорослим батьку не судилося. Ернст Бухнер захворів та помер у 1872 році. Найменшому Бухнеру тоді було всього 12 років. Виховувати хлопця довелося Гансу Бухнеру, старшому брату. Хоч і тяжко було з фінансової сторони, але навчання юному Едуарду брат залишити не дозволив. Бухнер-молодший закінчив гімназію Максиміліана у Мюнхені.
Науковець на заводі
Едуард Бухнер пішов вчитися до Мюнхенського технічного університету. Там його чекали довгі роки навчання на хімічному факультеті. Але через скрутне фінансове становище змушений був залишити університет і йти працювати на консервний завод.
Тоді майбутній науковець думав лише про те, як прогодувати власну сім’ю. За допомогою керівника хімічної лабораторії Мюнхенського технічного університету Еміля Ерленмаєра зміг продовжити навчання. Згодом зосередився на фундаментальних науках під керівництвом Адольфа фон Байера.
Ганс Бухнер став доволі успішним бактеріологом, який почав допомагати мамі, що зняло великий тягар з плечей Едуарда Бухнера. Він зміг повністю зосередитися на наукових роботах і залишити підробітки на заводах.
Брат завжди поруч
Старший брат, якому довелося виконувати роль батька, завжди залишався поруч з Едуардом. У 1885 році саме Ернст Бухнер допоміг молодшому брату підготувати першу наукову публікацію про вплив кисню на ферментацію.
Пізніше Едуард Бухнер отримав підтримку не лише від брата, а й від провідних хіміків Теодора Куртіуса та Ганса фон Пехмана. Така тісна співпраця з відомими науковцями дозволила йому отримати трирічну дослідницьку стипендію і завершити університет з відзнакою.
Спочатку Едуард Бухнер поїхав працювати у хімічну лабораторію Отто Фішера в Ерлангені. Перший досвід отримував під керівництвом Теодора Куртіуса, який очолював аналітичний відділ у лабораторії. Набравшись досвіду, Бухнер повернувся до Мюнхена.
Університетська робота
Повернувшись до рідного міста, Едуард Бухнер отримав роботу у Мюнхенському університеті. Спочатку працював у лабораторії органічної хімії заступником асистента. Його вже добрий друг, Адольф фон Байєр, з радістю взяв колишнього учня собі у колеги.
Пізніше Едуарду Бухнеру запропонували читати лекції. Так він став викладачем. У Мюнхенському університеті здобув докторський ступінь, а невдовзі став доцентом кафедри хімії.
З Мюнхена змушений був поїхати до міста Кіль. Там працював у одному з найбільших університетів Німеччини. Згодом викладав хімію у Тюбінгенському університеті імені Ебергарда Карла.
У Вроцлаві опинився у 1909 році. На той момент Едуард Бухнер вже був Нобелівським лауреатом. Коли у Вроцлавському університеті з’явився такий професіонал, то усі бажали потрапити на лекції відомого науковця.
Життя у Вроцлаві було недовгим. Два роки Едуард Бухнер був викладачем Вроцлавського університету, а звідти поїхав до Університету Юліуса Максиміліана у Вюрцбурзі. Саме у цьому вищому навчальному закладі видатного хіміка зустріла війна.
Перша світова війна
Війна Едуарда Бухнера не торкнулася, якби він не забажав йти добровольцем на службу до німецької армії. Хоча тут потрібно уточнити, що Бухнер йшов на війну двічі. Першого разу на початку війни. Тоді він працював у Вюрцбурзі й попросив його відпустити з можливістю збереження робочого місця. На фронті дослужився до майора. Командував підрозділом, який перевозив боєприпаси.
У березні 1916 року повернувся до Вюрцбурга, але вже у квітні 1917 знову пішов добровольцем на фронт. Цього разу його відправили до Румунії, де він працював лікарем. Едуард Бухнер не знав, що із війни він не повернеться до викладацької роботи. 11 серпня 1917 року Едуард Бухнер отримав поранення під час обстрілу.
Уламок снаряда потрапив хіміку у ногу, розірвавши важливі судини та артерії. Едуард Бухнер втратив дуже багато крові. Хіміка взялися перевозити до Мюнхена. Дорогою до Німеччини Бухнер вже втрачав свідомість та зв’язок із реальним світом. У Мюнхенському госпіталі Едуард Бухнер помер через декілька днів після поранення.
Нобелівська премія
У 1907 році Едуард Бухнер отримав Нобелівську премію з хімії. Вчений виготовив безклітинний екстракт дріжджових клітин, який почав зброджувати цукор. Тобто, це довело, що для процесу ферментації не потрібна присутність живих дріжджових клітин.
Повернемося трохи до історії дослідження. У кінці ХІХ століття хіміки опиралися на дві теорії бродіння. Першу називали віталічною. Цю теорію доводив хімік Луї Пастер, який вірив, що у клітинах дріжджів присутня “жива субстанція”, яка викликає цей процес. Тобто вчений стверджував, що просто хімічним процесом неможливо перетворити цукор у спирт та вуглекислий газ.
Інші називали процес бродіння звичайною хімічною реакцією. За теорією Фрідріха Велера, дріжджі розкладаються самі та створюють хімічний тиск, який змушує молекули цукру розчіплюватися. Проте довести цей факт нікому не вдавалося, адже ніхто не міг синтезувати речовину, яка б запускала бродіння.
Едуард Бухнер вирішив довести саме другу теорію. Відрадно, що і тут ідею підтримав старший брат, який допомагав молодшому йти до мети. Завданням було знайти метод, який допоможе отримати цю речовину. На допомогу браттям Бухнерам зголосився фізик Мартін Ган. Він запропонував розтерти дріжджі разом із піском, таким чином намагалися виділити речовину, яка відповідає за процес бродіння.
Пісок із дріжджами через марлеву тканину відтиснули та отримали рідину, яка вступивши у реакцію із концентрованим розчином цукру, одразу ж виділила вуглекислий газ. Це враховуючи вже те, що усі клітини дріжджів були знищені.
Фермент, який винайшов Едуард Бухнер, сам вчений назвав “зімазою”. Така назва пішла від грецького варіанту назви бродіння “зіме” та традиційним використанням закінчення усіх назв ферментів “аза”.
Премія без брата
Спільну роботу зі старшим братом Едуард Бухнер виклав у статті “Відкриття спиртового бродіння без участі дріжджових клітин”, яка датована 11 січня 1897 року. Звичайно ж, хіміки світу почали критикувати вчених. Зумовлено це було тим, що іншим хімікам не вистачало фактичних доказів.
Брати Бухнери витратили ще п’ять років, аби зібрати переконливі докази вірності власної теорії. У 1902 році світ науки почав говорити про присвоєння Нобелівської премії. У тому ж році помирає старший брат Едуарда Бухнера.
Едуард Бухнер вважав свого брата за батька. Це була найрідніша людина у його житті. Отримавши Нобелівську премію, Бухнер згадав про внесок брата не лише у розвиток науки, а й у становленні самого Едуарда як великого вченого.